Clubbing
Українська культура «нічного життя» давно вийшла за межі держави. Олесь Ніколенко розповідає, як так сталося.
До того, як весь світ зачинили на карантин та ми опинились у новій реальності, український рейв активно привертав увагу закордонних журналістів та туристів. Вони їздили до нас, а потім із круглими (від здивування) очима ділились емоціями та думками приблизно на одну і ту саму тему: українська електронна сцена та все, що із нею пов’язане — це щось особливе! Щось таке, що дивує навіть ветеранів клубної культури. Чому і як так вийшло?
Дисклеймер: якщо ви є безпосереднім учасником подій чи просто вважаєте, що якісь люди, клуби та вечірки у даній статті не вказані, не поспішайте на нас гніватись та дзвонити у поліцію. Напишіть нам — і ми з радістю розширимо та доповнимо цю тему вашими розповідями у нових матеріалах.
Сучасна музична культура України — цікаве та, на жаль, погано досліджене явище. Майбутнім історикам та дослідникам, однак, впаде в око єдина спільна риса всіх її яскравих проявів: раптова поява і таке ж раптове зникнення (згадати тільки «Територію А», яка наприкінці 90-х була найпопулярнішим явищем, але через 5 років свого існування тихо зникла). На щастя, з рейвами та взагалі «електронною культурою» все склалось трохи краще. Український рейв з’явився та оформився у щось конкретне наприкінці 90-х, але не лише не зник, а і виріс до міжнародного рівня за останні роки. Спробуємо дослідити це через основні точки розвитку цієї культури. Якщо дуже стисло, то спогади про круті вечірки та згуртованість «нічного» ком’юніті, яке активно ділилося своїм досвідом із наступними поколіннями клаберів — це те, що допомогло українському рейву стати чимось дійсно особливим.
Становлення українського рейву: Torba Party
Уявіть собі, у Києві у період з 1995-го по 1997-й можна було потрапити на справжній рейв «іноземного рівня». Не просто дискотеку у прохолодному приміщенні колишнього радянського «дому культури», де всі танцювали у верхньому одязі під популярні хіти. Це була серія івентів під назвою Torba Party, що проходили у приміщенні «Будинку кіно», клубах «Нью-Йорк» та «Фламінго» і навіть на катері. Вечірки були надзвичайно концептуальними: з музичної точки зору головний акцент робився на мегапопулярні у той час жанри хаус і транс. Але вистачало там і більш екзотичної, витонченої музики: рідкісного електро, яке крутили зі справжніх вінілових платівок, джанглу, олдскульного хіп-хопу.
Новаторство Torba Party полягало у тому, що організатори прагнули певної синергії різних видів мистецтв: музичного, візуального, розважального. Тому на цих вечірках, можна сказати, зароджувався український віджеїнг — це коли гості танцюють під певний візуальний супровід, що відповідає тій чи іншій концепції івенту. У рамках Torba Party відбувались арт-перфоманси, інсталяції, танці — «молоде та прогресивне» мистецтво України тим чи іншим чином було причетне. Грали легендарні діджеї: DJ Derbastler, AlexK, Mishukoff, Ice, Vlad, Well, Yoshi, Lemon, F.R.U.I.T.S., Фонарь, Товстолужский. Найкрутіші гурти виступали із лайвами: Green Grey, Ivanov Down, «Взрыватели» — ті, хто не ганявся за популярністю, а в першу чергу намагався створити принципову нову та у чомусь авангардну музику.
Це дуже резонувало із публікою: серія вечірок стала по-справжньому культовою, адже збирала всі соціальні верстви: від найбільш маргінальних та криміналізованих до найпрогресивніших. І туди ж потрапляли випадкові люди, що якимось дивом отримали флаєр. Усі були задоволені та мирно «співіснували». Якщо вам цікаво докладніше дізнатись історію — читайте спогади тих, хто робив «Торбу». І знайдіть в інтернеті відео з цих вечірок — вони прекрасні.
Розвиток: республіка КаZантип
Про «республіку щастя», фірмові жовті валізки та атмосферу повної розкутості, що років 20 царювала на півострові Крим під чарівною назвою «Казантип», можна говорити дуже довго. Існує багатенно історій (найкраща, на нашу скромну думку, викладена тут), спогадів очевидців, відеоматеріалу, що так і проситься бути змонтованим у документальний фільм. Уперше фестиваль був проведений у 1993 році Микитою Моршунком — молодим віндсерфером, який вирішив зібрати на мисі Казантип неподалік від селища Щолкіне любителів активного відпочинку. Коли серфери побачили там занедбаний реактор, відразу вирішили провести там грандіозний рейв, але знайшли кошти лише через два роки, тому перший «Казантип» відбувся у 1995. Перші гості селились там же на території у наметах, харчувалися «атомними» яблуками, що росли навколо, ховалися від міліції, лазили по реактору.
Спочатку «Казантип» мав трохи іншу назву і концепцію («Атомна вечірка у реакторі») і дійсно проходив у турбінному відділенні електростанції з 1995-го до 2000-го року. Як на справжніх нелегальних ейсід-рейвах у Великобританії, що проходили наприкінці 1980-х у покинутих приміщеннях заводів, станцій та промзонах. Після 2000-го року «Казантип» через велику аудиторію, на той час уже «підігріту» засобами масової інформації (рекламу фестивалю показували навіть по телевізору!) та постійні конфлікти з представниками влади, «переїхав» у село Попівка, де і проходив до 2014-го року.
Український рейв дорослішає: клуб «Хlіб»
Вас також бісить мем про «Київ — новий Берлін»? Він з’явився не на пустому місці. І старожили пам’ятають, звідки все це пішло. У 2007-му році у підвальному приміщенні на вулиці Кирилівська у Києві (тоді — вулиця Фрунзе) з’явився дуже дивний клуб під назвою «Хліб». Ніякої реклами та промо, флаєрів, «ковбасної» музики, відсутність інтер’єру як такого: голі стіни, барна стійка із простою картою напоїв, місце для діджеїв/чи гурту. Атмосфера «вечірок для своїх», без зайвого натовпу та випадкових клаберів — хтось когось обов’язково знав.
І ось саме ця атмосфера, таємнича і закрита, але дуже тепла, андеграундні вечірки та маловідомі гурти — все це без будь-якого піару дуже швидко зробило «Хліб» популярним. І певною мірою там був закладений фундамент наступної декади «нічного життя»: арт-центру Closer, фестивалю Strichka, «клубу на Кирилівській». Вечірки, про які не може дізнатись хтось «лівий»: маєш або сам цікавитись, або мати друзів, які тобі все пояснять. На вечірках темно, ніхто не робить фото, всі відпочивають досить розкуто, але тримаються певних правил етикету, з яких основне — не заважати іншим та не обмежувати чиюсь свободу. Для Києва та взагалі України, яка довгий час мирилась із стереотипами «нічного життя» як агресивного алковідпочинку із подальшим сексуальним спрямуванням, «хлібні» івенти та концепція були дійсно революційними. І так, засновник клубу Віталій Бардецький привіз цей концепт саме з Берліну.
Світове визнання: Closer, PFF, Cxema
Українську електронну сцену, як ми писали вище, визначає «зв’язок поколінь» та тісне спілкування клаберів та організаторів. Приблизно у ті ж часи, коли всі ходили у «Хліб», який став «інтелектуальним мейнстримом», десь ідеологічно поряд з ним розвивався андеграунд-напрямок. «Вечірки для своїх», що і отримали таку назву — Party for friends (PFF). Організатори цих івентів повільно, але впевнено збирали та, скоріше, «вирощували» свою аудиторію. Замість того, щоб кожен вікенд заганяти її в одне і те саме місце, робили ставку на незвичні концепції вечірок у незвичних локаціях та «нішеві» музичні жанри, не дуже популярні на той час. Аудиторія росла, міцнішала — і за кілька років все це перетворилось на Closer: спочатку клуб на київському Подолі у приміщенні колишньої стрічкоткацької фабрики (станом на 2013), а пізніше — повноцінний арт-центр, де проходять живі концерти, лекції, вечірки із гостями світового рівня та фестивалі електронної культури Brave! Factory і Strichka.
«Схема», наймасштабніший технорейв України, також виник за схожим принципом. Його засновник, учасник діджейського дуету Zhiguli Слава Лепшеєв, почав робити нові техно-вечірки «для своїх», вибираючи як локації скейт-парк під мостом, гаражі та інші асоціативні атрибути будь-якого гарного рейву, який під вечір наступного дня все ніяк не хоче закінчуватися. І «Схема» дуже швидко виросла, адже ніхто раніше такого не пропонував публіці: багатогодинні техно-медитації, де усім начхати на те, як ти виглядаєш.
Київ «накрила» нова хвиля техно, стихійних рейвів, революційних настроїв і нового сплеску інтересу до клубної культури. На тлі загальної фінансової кризи у країні, війни на сході та безробіття в місті один за одним почали відкриватись бари і невеликі клуби, вечірки збирали все більше людей (що зазвичай і відбувається в кризові часи), а музична сцена почала поповнюватись новими іменами.
Загалом, відбувся резонанс: Україна почала потрапляти у заголовки світових ЗМІ через політику та міжнародна спільнота почала висловлювати свою знамениту «глибоку стурбованість». Молодь вирішила взяти ситуацію у свої руки — і, випадково скориставшись цією медійною зацікавленістю, створила міжнародний феномен.
Замість постскриптуму. Закордонні ЗМІ про український рейв
Цікаві думки народжуються саме тоді, коли дивишся на речі під іншим кутом зору. Тому наостанок ми пропонуємо підбірку кращих закордонних публікацій про феномен українського рейву у світових медіа.
Знаменита публікація The Calvert Journal про техно-рейв «Схема» 2015-го року. Здається, саме з неї почалась хвиля міжнародного інтересу.
Британський журнал i-d, ключове видання про молодіжну культуру, у 2016-му році створив документальну стрічку «Досліджуючи українську революцію анеграундного рейву».
«Бідні, але круті»: у 2017-му році у журналі Political Critique було опубліковане дослідження українського постреволюційного рейву.
У 2020-му році у престижному англійському виданні The Guardian вийшла стаття про феномен арт-центру Closer.
.png)
